потрібну рекомендацію й перетворитися в здоровіших і щасливі.
Ми ж продовжуємо вчителювати в сільській школі, підтримувати своє здоровя в повному порядку й вивчати різні способи оздоровлення й продовження молодості. Так ми й жили — займалися вивченням досвіду сільських травників, з вересня по травень викладали біологію, хімію й географію дітлахові, читали книжки взимку, обробляли своя невелика аптечна ділянка влітку, насолоджувалися сільською природою цілий рік і були цілком щасливі. Але от наприкінці минулого року відбулася незвичайна історія, яка й стала поштовхом до написання цієї книги.
Лист, який став початком книги про мед.
Наприкінці минулого року нам прийшов лист від друзів з Петербурга. Лариса прочитала його й уся засвітилася від щастя.
— Ти що? - запитую.
— Так от Юра й Карина Васильєви в гості кличуть, — відповідає. - У Петербург. На новорічні свята.
— Добре, — обережно говорю я. - Але ж нас і Соломахины запрошували. У Москву. І родина Швейцер — у Торонто. І Пеньковские, і Іванови, і Лаптєви. І дядько Вася — у Мурманськ. Ні, звичайно, Васильєви наші кращі друзі. І взагалі ми їх дуже-дуже любимо. І поїздка в Петербург — відмінний відпочинок. Але ж у нас із тобою уже є найкращий варіант на канікули — залишитися будинку.
— Так? - відповідає Лариса. - И правда. А от Васильєви запросили, і мені відразу захотілося відправитися до них у гості.
— Мені теж... - простягнув я задумливо. - Цікаво, чому так відбувається?.
— Ну... - Лариса знизала плечима. - Чому одних любиш більше, а інших менше? Хіба це можна пояснити?.
— Це звичайно... - Я ще більше задумався. - Але так уже я влаштований, ти знаєш. Прагну пояснити всі, навіть непояснене.
Лариса раптом розсміялася:.
— Ну, якщо прагнеш пояснити непояснене... Знаєш, що мені прийшло зараз у голову? Однієї із причин того, що нам приємно спілкуватися з Юрою й Кариною, є одна рідка обставина: вони ніколи не скаржаться на здоровя. Вони ніколи не звертаються до нас за рецептами, і взагалі, здається, їм немає справи до того, що ми — «псковські пустельники здоровя», як написали в одній відомій газеті. Памятаєш, я ледве із сорому не згоріла, коли ту статтю прочитала?.
Лариса й зараз почервоніла.
Я кивнув, і в мене злегка зіпсувався настрій.
— Так, — сказав я. - Може, Юра з Кариною, як дійсні друзі, з делікатності не напружують нас своїми болячками?.
— Гліб! - Брови Лариси підскочили нагору. - Чт
< про з тобою? Невже ти зовсім забув, як виглядають Юра з Кариною? По-моєму, на змаганнях з боротьби за здоровіший спосіб життя вони були б абсолютними чемпіонами. І їхні діти теж.
— Звичайно! - викликнув я. - Але ж дійсно, їх можна назвати чемпіонами зі здоровя. От це штука! У нас, виявляється, є друзі, які абсолютно здорові!.
— Так, це й правда дивно. - Лариса посерьезнела. - И їм доведеться відповістити на запитання, як їм удалося до своїх сорока пяти в екологічно несприятливих умовах зберегти олімпійське здоровя.
Я погодився з Ларисою й згадав, що наші друзі ніколи не говорили з нами про хвороби, ніколи не скаржилися ні на зубний біль, ні на нежить, ні на колотье в боці. Чудеса, та й годі!.
Усі сумніви із приводу поїздки відпали самі собою. І ми відправилися в Північну столицю.
Як живуть у Петербургові.
Петербург зустрів нас непривітно. І справа була навіть не в погоді, хоча погода була класичної петербурзькою — дощ, вітер, сльота під ногами, сіра каламуть над головою. О другій годині починають згущатися сутінки. Нам не звикати до сутінків днем. Ті, хто читав наші книги, напевно памятають, де ми прожили все свідоме життя, поки не спохватилися, — за Полярним колом, у Мурманську. Але в Петербургові сутінки якісь похмурі, сумовиті, і вуж на що ми оптимісти, але й нас навалилася туга, коли ми вийшли з поїзда саме о другій годині дня й вдихнули вологе липке повітря. Так-А, як тут люди живуть? А от так і живуть — похмуро, сумовито, чмихаючи носами й сердито зрушивши брови, от що я маю на увазі, коли сказав, що рідне місто Юри й Карини зустріло нас непривітно. Ні, звичайно, петербуржці охоче відгукуються на прохання пояснити, як проїхати або пройти на потрібну вулицю. Вони не гніваються, коли їм випадково наступають на ногу в трамваї або автобусі. Вони взагалі дуже доброзичливі люди. Але... Думаю, що ця доброзичливість дається їм із труднощами. Варто подивитися на петербуржця, який поглиблений у свої думки, і відразу стає смутно. Невеселі особи в жителів градів Петрова. І колір у цих осіб досить нездоровий.
А потім ми довго їхали в метро, отож, пасажири Петербурзького метрополітену нас просто жахнули. Серед величезної маси людей ми не побачили жодної людини, якого ми могли б назвати здоровішим. Навіть серед дітей!.
— Усі безглуздо, — смутно сказала Лариса. - Пишеш-Пишеш, а вони однаково не видужують. Та й не в лікувальних книжках справа. Невже вся медицина — і традиційна, і эзотерическая, і платна, і безкоштовна — неспроможна допомогти хоч десятий частці тих, кого ми бачили?.
— Місто вуж занадто... не сприяє здоровю... - промямлил я.
— Добре, а Юра з Кариною? - викликнула Лариса. - Ти про них забув? Вони все життя в Петербургові живуть.
— От це-те мене й обескураживает, — знову промурмотав я. - Вони напевно не земні істоти...
— Або живуть у якімсь оазисі здоровя, — запропонувала Лариса свою версію «чарівного здоровя» наших друзів.
На це я витягся з кишені записну книжку й прочитала адреса цього оазису: Петроградська сторона, Великий проспект, будинок 80. Старий район міста. Труби заводів, щоправда, не димлять. Але та кількість вихлопних газів, яке відправляють в атмосферу (і отруюють її) тисячі авто, що мчаться по вулицях Петроградки, цілком зрівняється з кількістю всіх шкідливих речовин, вироблених мартенами Кузбасу або яким-небудь великим хімічним підприємством.
Загалом, прибутки ми в цей «оазис». Набрали код і ввійшли в просторий хол сьогодення парадного підїзду старого петербурзького будинку зі справжнім каміном, тільки зруйнованим наполовину, і справжніми кахлями, правда неабияк повыбитыми...
Пахнуло кішками, пилом і столітньою давниною. Тільки от, напевно, сто років тому ліфт-те працював справно. А цей вимір намертво. «А наш ліфт уже тиждень як не працює», — радісно повідомив нас розовощекий громадянин на вид років шістдесяти, а може, і сімдесяти. От ми зі своїми важенними рюкзаками й більшими сумками почали підйом по крутих сходах на сьомий поверх.
Розовощекий громадянин відправився з нами наверх. Спочатку він чемно запитав, куди ми тримаємо шлях. Ми повідомили, що йдемо в гості до Карини і Юрі. Потім він ще чемніше попросив, щоб Лариса дала йому величезну спортивну сумку, він допоможе її донести. Ми із дружиною з подивом переглянулися: трапилося неймовірне, здається, ми зустріли першого здоровішого петербуржця!.
І дійсно, наш супутник легко звалив поклажу на плечі й спокійно став підніматися разом з нами. А на прощання, коли ми дійшли до місця, він радісно подивився на нас і вимовив загадкові слова: «Треба ж, а ви, молоді люди, як мені представляється, теж з медяних людей будете...» Потім він чемно підняв свою кепку й зник у сусідній квартирі, двері якої була обвішана десятком дзвінків з табличками імен. Ми зрозуміли, що квартира ця — знаменита петербурзька коммуналка. Але не встигнули ми з Ларисою й словом перемовитися, як напроти розгорнули двері, звідти вискочили Карина і Юра, і ми потрапили в обійми наших друзів.
Медяний острівець здоровя.
Через кілька годин ми із друзями сиділи на кухні й пили чай. Отут я й поставив запитання, яке все вертівся в мене мовою.
— Хлопці, а хто цей ваш сусід, який з нами нарівні на ваш поверх злетів, та ще й сумку Ла- рисину без праці доніс? На вигляд йому років шістдесят або сімдесят. Він нам ще щось про медяних людей сказав.
— А, це наш Сан Саныч. І йому не шістдесят р не сімдесят, а девяносто пять, — посміхнулася Карина. - Наш підїзд можна назвати медяним острівцем або оазисом. Усі, хто в ньому живе, можуть похвастатися відмінним здоровям. І всі завдяки Сан Санычу Пасічникові і його меду. Пасічник — його прізвисько. Просто він девять місяців у році проводить на пасіці у свого брата. До речі,.
братові девяносто сім років. А три місяці Сан Саныч живе в місті. Причина? Торгує медом і іншими бджолиними продуктами. І не з метою бізнесу, вони продають мед, прополіс, стільниковий віск, пилок, бджолину отруту, маткове молочко й апиларнил з метою оздоровити все людство. Він уважає, / що апітерапія може врятувати мільйони людей від усіх хвороб. Знаєте, старі завжди ставлять глобальні завдання. У масштабі нашого будинку це вдалося.
— Не тільки, — вступив у розмову Юра. - Сан Саныч оздоровив у такий спосіб цілий мікрорайон. Це, звичайно, мизер у порівнянні з масштабами міста. Але всі спереду. У Пасічника більші плани. Він уважає, що можна й увесь Великий проспект перетворити в зону здоровя, і район, і місто... Головне, щоб вистачило меду...
— Так, — зітхнула Лариса. - Ми приїхали, звичайно, відпочивати. І спілкуватися з вами. Але я не можу стриматися від питання: ви такі здоровіші, тому що ваш сусід Сан Саныч Пасічник годує вас медом? І що таке апітерапія?.
— Так, — хором відповіли Юра з Кариною. А потім стали говорити по черзі. - Ми не завжди були здорові, тобто ми були дуже навіть хворі. Але видужали завдяки рецептам Сан Саныча і його медяним продуктам. А апітерапія — це лікування медом і бджолиними продуктами. Для жителя Петербурга це простий порятунок. А якщо цей порятунок для жителя Петербурга, то для жителів інших міст і весей нашої країни — тим більше.
От що нам розповів Юра про апітерапію й про те, чому з її допомогою в центрі Петербурга виник острівець здоровя й довголіття.